«Код курсанта: історія курсанта з місією захищати й будувати зв’язок»
Ми продовжуємо серію проєкту «Код курсанта», де розповідаємо історії гвардійців Національної академії Національної гвардії України - тих, хто пройшов крізь справжнє випробування війною і сьогодні гартує себе як майбутній офіцер. Герой нашої сьогоднішньої історії – курсант із позивним Малиш. Хлопець навчається на першому році навчання командно-штабного факультету та опановує спеціальність зв’язківця. Його шлях до лав Національної гвардії України розпочався з реального бойового досвіду, що змінив його життя назавжди.
Початок, що змінив усе
Малиш родом із міста Ізюм Харківської області. З початком повномасштабного вторгнення він разом із родиною опинився в епіцентрі бойових дій.
«Коли почалась війна, я зібрав усю родину в підвалі. Тоді над нашим містом почали літати ворожі винищувачі і почали скидати керовані авіабомби. Це було страшно - гуркіт, пил, вибухи. Ми зрозуміли, що залишатися вдома більше не можна», - згадує хлопець.
Евакуація з міста стала справжнім викликом - ворожа артилерія працювала майже без зупину. З евакуаційною колоною він виїхав із Ізюма. Дорога була небезпечною, але зрештою хлопець зміг доїхати до Кременчука. Там його прихистив місцевий орендодавець, який запропонував йому безкоштовно жити у своєму будинку.
На той час рідне місто вже було окуповане. Родина зуміла виїхати за кордон, а Малиш прийняв для себе важливе рішення:
«Я не міг сидіти склавши руки. Моє місто, мій дім, моя земля були під окупацією ворога. Я вирішив діяти. Не вагаючись, вступив до лав територіальної оборони».
Служба, вогонь, випробування
У березні 2022 року він долучився до Кременчуцької територіальної оборони. Починав службу на блокпостах, займався перевіркою транспорту, стежив за порядком у місті. Згодом його відвага та рішучість привели до нового етапу служби.
У 2023 році Малиш перевівся до бригади «Спартан». Після навчання у бригаді його направили на Запорізький напрямок. Спочатку обіймав посаду стрільця, згодом - помічника навідника гранатомета. Одного дня, доставляючи боєкомплект, Малиш не встиг добігти до укриття - поруч розірвався танковий снаряд.
«Під Новопрокопівкою ми потрапили під артилерійський і танковий вогонь. Саме там я вперше отримав поранення. Я виключився. Коли прийшов до тями - було темно, всі кричали. Відчув сильний біль у ключиці. Але навіть тоді попросив координати і відкрив вогонь по ворогу», - розповідає курсант.
Хлопця евакуювали, бойовий медик надав першу допомогу. Далі - місяць реабілітації у Харкові. Проте вже за кілька тижнів Малиш повернувся до своєї бригади. Його призначили командиром розрахунку.
Запеклі бої та моральна витримка
Одним із найболючіших спогадів стала евакуація побратимів після ворожого обстрілу на Харківщині.
«Пам’ятаю, як о 9-й ранку був ворожий приліт. Один із наших був важкопоранений. Ми виїхали на евакуацію й побачили знекровленого побратима. Це було страшно. Але я зібрався, бо його потрібно було винести. Попри емоції».
Особливе місце в його пам’яті займають штурми у листопаді 2023 року, в районі села Роботине, де була сіра зона, щільні бої, постійні зміни позицій.
«Це була сіра зона, справжнє пекло. Кожні п’ять хвилин - зміна позицій. Але ми взяли вогневий опорний пункт противника і не втратили жодного бійця. Це була наша маленька перемога».
Наставником тоді для Малиша став його перший командир - 55-річний сержант, який воював пліч-о-пліч з молоддю. Саме він сформував у хлопця бачення лідера, відповідального і сильного.
Крок у майбутнє
Після важких боїв Малиш зробив свідомий вибір - вступив до Національної академії Національної гвардії України, обравши спеціальність зв’язківця.
«На передовій часто не було зв’язку. Ми не могли координувати дії. Я ще тоді зрозумів, що хочу мати глибокі знання в цій сфері, щоб змінити ситуацію. І ще - навчитися протидіяти ворожим дронам і системам РЕБ».
Академія стала для нього новим фронтом - цього разу інтелектуальним і фізичним. Говорить з повагою про викладачів, які діляться не лише знаннями, а й досвідом.
Погляд уперед
У майбутньому Малиш хоче брати участь у миротворчих операціях. А ще - мріє повернутися до рідного Ізюма.
«Моє місто після деокупації - зруйноване. Багато будинків спалено. Але там мене чекає бабуся. Я - її єдина підтримка. Ми тримаємося одне за одного. І заради неї, і заради всіх, хто поруч, я не зупинюсь».