«Код курсанта: Не зламався. Став сильнішим: історія Павляра»
Ми продовжуємо серію проєкту «Код курсанта», де розповідаємо історії гвардійців Національної академії Національної гвардії України. Це розповіді про силу духу, вибір, мужність і шлях, який не кожен здатен пройти. Герой нашої сьогоднішньої історії - курсант із позивним Павляра. Юнак, що пройшов крізь жорна війни, але не зламався. Навпаки - зберіг у серці найцінніше: бажання служити, захищати, вести за собою.
Павляра народився та виріс у Харкові. У 2020 році, після повернення з-за кордону, він ухвалив рішення, яке назавжди змінило його життя: стати військовим. Так почався його шлях у лавах Національної гвардії України.
Свою службу розпочав у лавах 1-ї Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка «Буревій». Згодом хлопець перевівся до однієї з частин у рідному Харкові, пройшов інтенсивне тримісячне навчання і отримав своє перше сержантське звання. Саме тут почалося становлення його як військового лідера.
24 лютого: день, що став вічністю
24 лютого 2022 року. Для багатьох цей день став точкою неповернення. Павляра пам’ятає його до найменших деталей. Тоді він був відповідальним по роті - у його підпорядкуванні 30 строковиків, більшість із яких тільки-но досягли повноліття.
«У той момент треба було зберігати спокій. Ми отримали зброю і почали групами висуватися на утримання міста Харкова. Моїм завданням було організувати та зайняти оборону навколо частини. Усі діяли злагоджено, хоча серце стискалося від невідомості».
Згодом підрозділ передислокували до району П’ятихаток, де Павляра з побратимами тримали оборону проти ворожих диверсантів. Неподалік, у селищі Лісне, вже перебували підрозділи противника. Завдання було одне - стримати просування ворога. Саме тут Павляра вперше зіткнувся з безперервними боями, обстрілами, ризиком на кожному кроці.
У Руській Лозовій Павляра отримав нову відповідальність - посаду головного сержанта взводу. Але з підвищенням зросли й виклики. Під час чергового обстрілу ворожий снаряд влучив у сусідню будівлю. Хвиля дістала його, він отримав опік.
Бої за 212 висоту
Після повернення підрозділ висунувся на стратегічно важливу висоту між селами Дементіївка, Пітомник і Руська Лозова.
«Ми поступово просувалися вперед. Потім закріпилися в районі Слатіно. Разом з інженерами мінували підходи - безпека позицій була критично важливою».
Особливо запеклими були бої у Дементіївці, де, за словами Павляри, «обстріли не припинялися жодної години». У цей період він пережив ще один психологічний удар:
«Одного разу я поїхав до Руської Лозової забирати зброю та боєкомплект. Там мені повідомили, що мій рідний брат, який воював поряд, зник безвісти. Цей момент буквально вибив землю з-під ніг. Не знав, що робити. Але через три години він зателефонував - живий. Я не стримав сліз. Тоді по-справжньому усвідомив ціну кожної хвилини з рідними».
Справжнє командування - це довіра і приклад
Павляра пригадує свого командира роти - офіцера, молодшого за нього на рік, але з неймовірною харизмою та витримкою.
«У перший день війни, коли до нас прибули мобілізовані, командир зібрав усіх і сказав: «Ваша мудрість - це досвід. Діліться досвідом, бо тільки разом ми вистоїмо. Ці слова врізалися в пам’ять. Тоді я вперше побачив, що командир - це не звання, а стан душі».
Від війни до нових вершин
Загалом Павляра провів 9 місяців на передовій. Бачив усе: втрати, перемоги, страх, підтримку. І коли командир порадив вступити до Національної академії Національної гвардії України, він не вагався.
«Я зрозумів: хочу в подальшому передавати свій досвід, навчати, підтримувати. Бути тим, хто веде вперед».
Сьогодні Павляра навчається на зв’язківця, глибоко занурюючись у тактику, зв’язок, лідерство. Його мрія — стати офіцером, який, як і його командир, надихає, бере відповідальність і завжди тримає слово.
